Ip: 92.112.75.37 Тема: Історія міста Носівка
Носівка за часів українського козацтва
Зростання соціального і національного гніту українською народу призвело до посилення визвольних виступів проти польського поневолення. У Носівці особливо свавільно поводилися шляхтичі Чмиховський, Пушковський, Тишкевич та інші. Ті носівчани. які виконували військові повинності по обслуговуванню фортеці, не повинні були залучатися до кріпацької роботи на польських магнатів. Але ці магнати самовільно залучають їх до господарських робіт у поміщицьких маєтках. Розповідають про жорстоке свавілля шляхтича Пушковського, який неодноразово за йогівських кріпаків вимінював собі породистих собак. Терпець селян урвався. Вони виступали проти визискувачів і поневолювачів. Носивши брали активну участь у сєлянсько-козацькому повстанні Павлюка в 1637 р.
Основним джерелом вивчення ходу цього повстання і щоденник Сімеона Окольського — пастиря-капелана, який служив у польському війську. В цьому щоденнику — не лише загальний опис подій повстання. В ньому подано відомості і про участь у повстанні носівчан.
Наприклад, перед початком повстання Павлюк розсилає багато листів до державців адміністративних центрів із вимогою не чинити перешкод населенню при вступі в повстанське військо. Окольский наводить, як пам'ятний документ, текст листа Павлюка до носівського старости Адама Кисіля. Ось цей текст: ‘Ясновельможий М. П. пан подкоморій черниговський. Свидетельствуя вам благорасположение нашего войска и готовность к услугам, пишу относительно товарищей войска Запорожского, проживающих в Девице имении В.М., чтобы они продавши свое имущество, как можно скорее прибыли к войску, чего им не возбраняйте, ибо ‘да отбывали службу Королю В.М., а между тем не вольны распоряжаться своим имуществом.
Полагаю, что В.М. ни в чем не будете чинить им препятствий и не станете удерживать их, а я и войско готовы будем вознаградить за это. — Дан в Чигрине 6 ноября 1637 г. Карп Павлович Скидан, полковник войска Е.К.М. запорожского и целой Украины’.
Далі Окольський у своєму щоденнику записує: ‘Вследствие возмущения своих поданных Мурка и Носка п. Подкоморий черниговский, а п. староста остерский из-за Коростеня и Пирога (хотя богатые и предусмотрительные паны) принуждены были для спасения жизни оставить свои имения и уходить проселочными дорогами. Так же поступили и прочие паны, особенно Вишневецкие, ибо лучше лыковая жизнь, нежели шелковая смерть; но от такого хлопства не дождешься и шелковой смерти, а напротив лишь исполненной всяческого позора и тиранства’.
Так сказано про втечу від повстанців своїх повітів остерського старости Аксака та носівського Адама Кисіля.
Із тексту можна зробити висновок, що загони Мурка і Носка вже 8 грудня 1637 р. брали участь у боях з військами польського гетьмана польного Потоцького. Як відомо, в цих боях загони Павлюка зазнали поразки. Керівників повстання було покарано. Але серед покараних не було ні Мурка, ні Носка.
У другій частині щоденника розповідається про повстання Острянина наступного 1638 р. Зокрема, говориться, що перед вирішальним боєм поляки захопили у повстанців ‘языка’, який повідомив, що до повстанців підійшло підкріплення. серед начальників якого є і Мурко. Разом із повсталими підійшло і 500 ‘донцов’. Напевно, за цей час Мурко з'їздив на Дон і привіз цю підмогу.
Але, як знаємо, і виступ Острянина було жорстоко придушено польсько-шляхетськими військами. Доля ватажків повстанців із Остра і Носівки нам невідома.
Ми вже зупинялися на соціальному гнобленні простого населення Носівки. Але треба зазначити, що польська шляхта поводилася так з усім українським народом і знущалася навіть з високопоставлених осіб українського походження. Так ставилася вона до шляхтича-українця — носівського старости Адама Кисіля. В 1645 р. Кисіль подав у Володимирський суд скаргу на польського полковника Душинського за те, що в час відсутності в Носівці його, старости Кисіля. жовніри Дущинського самовільно вдерлися до міста і чинили безчинства. Вони виламали міську браму і. забравшимь до міста, зібрали на майдані носівчан і війта. Було наказано розквартирувати у місті жовнірів польської військової частини, утримувати їх і щоденно забезпечувати медом і пивом, купувати їм горілку у привезених із собою шинкарок. Жовніри чинять носівчанам різні кривди і шкоди. Як постояльці в квартирах, вони виганяють із будинків господарів, ‘каждый день бьют’. Крім встановлених податків і повинностей, вони примусили носівчан зібрати і сплатити їм одну тисячу талярів (на той час це була дуже велика сума). Селяни мусили продавати євреям свою худобу і цілком розорювалися.
Але кривди ці польські вояки чинили не лише рядовому населенню. Вони розграбили збіжжя старости дама Кисіля, який, як зазначено в позові, зібрав його для відправлення в свій родовий маєток. на Брацлавщину, на 400 підводах. Саме про відшкодування своїх збитків і турбувався староста, подаючи до суду скаргу на Душинського. Завдяки цьому позову ми тепер дізналися про поводження шляхти з простими людьми-носівчанами. А ці 400 підвід сільськогосподарського збіжжя здер з носівчан вже не поляк, а українець за походженням — Адам Кисіль, Та й хіба лише один раз на рік він вивозив до себе 400 підвід. Адже цей випадок зафіксовано саме в бездоріжжя (1 квітня). Тепер ми можемо лише здогадуватися, скільки таких валок добра відправлялося ним восени та взимку в хорошу санну дорогу.
Саме за труди носівських підлеглих він побудував у своїх Низкіничах і церкву, усипальницю і надгробок на свою могилу, який вважається шедевром українського мистецтва.
Польща весь час намагалася загарбати решту Чернігово-Сіверських земель. За Деулінським перемир'ям 1618 р. Ніжин відходить до Польщі. Внаслідок жорстокої колонізації українських земель кордони Речі Посполитої переміщуються далі на схід. Створюється Ніжинське староство. Тепер Носівка втрачає свое попереднє значеній як опорного порубіжного міста. На перший план висувається Ніжин. Ніжин наділяється багатьма привілеями, а в 1625 р. одержує право на самоврядування - Магдебурське право. З цього часу Носівка починає мати другорядне значення.
Наступ шляхти на схід супроводжувався і погромам українського православ'я. З 1596 р. Польща розпочинає введення унії і закриття православних церков. Ряд сіл Носівщини (Мрин, Плоске та ін.) були віддані Чернігівському домініканському монастирю.
Незважаючи на поразку народних виступів у перини половині XVII ст.. населення України і особливо нереєстрове козацтво не припиняють боротьби за свое визволення. Ця боротьба вилилася у визвольну війну всього народу під проводом Богдана Хмельницького. Вона почалася із повстання на Запорозькій Січі. 1648 р. повстанці розбили шляхетське військо під Жовтими Водами та Корсунем. Це послужило початком повстанням на Лівобережжі. Спочатку повстанці зайняли основні міста Полтавщини, а потім пішли на північ і ‘ травні-червні зайняли Ніжин і Носівку.
Після того, як все Лівобережжя було звільнене від шляхти, Богдан Хмельницький ліквідує польсько-шляхетську адміністрацію і створює новий адміністративний поділ. За цим поділом країна ділилася на адміністративно-територіальні одиниці — полки, які в свою чергу складалися із сотень. На чолі сотні стояв сотник. У Носівці була створена Носівська сотня, яка належала до Ніжинського полку.
Після перемоги Богдана Хмельницького над поляками під Зборовим у 1649 р. згідно із Зборовським договором українцям було дозволено мати 40 тисяч козаків, які були занесені в Реєстр (вони звалися реєстровими). Зберігсь Реєстр всього війська Запорозького, де записані й козам спільної на той час Носівської та Кобизької сотні (всього 99 козаків) на чолі з сотником Опанасом Єдутою. Склад сотні дуже цікавий, тому що більшість прізвищ козаки даної сотні с й зараз серед жителів Носівки. Ось і неповний перелік: Грицько Овдієико, Клим Вовченко (від прізвища Вовк), Пилип Дурицький, Олешко Баришовський. Фесько Самокишешсо, Петро Сабатенко, Яцько Товкаченко, Фесько Шелестенко, Грицько Кондратенко, Іван Ващенко, Лаврін Мартиненко, Яцько Муха, Іван Довгаленко, Грицько Радченко, Остап Наливайко, Федір Киян, Левко Товкач, Пархом Ус, Хведір Овад, Онанко Приходько, Федір Назаренко, Максим Харченко, Грицько Онищенко, Ярмола Радченко, Семен Кондратенко, Микита Малишенко, Іван Ядутенко, Лука Макаренко, Павел Романенко, Мисько Онищенко, Костя Ярошенко, Іван Мовчан, Роман Мищенко, Іван Катеринич, Левко Тищенко Савка Гришко, Савицький-Шульга, Ігнат Самойленко, Прицик Ємченко, Левош Кащенко, Іван Бутенко, Хвесько Бараненко, Засиль Хильченко, Демид Кобизчснко, Савка Лисий, Васько Дубовик, Левко Клюйвода, Лесько Іваненко Іван Чиж, Іван Ященко, Вакула Іллєнко, Іван Єсипенко Роман Жданснко, Іван Білодіденко, Адрій Басанець Іван Пилипенко, Костюк Брусиловець, Лесько Шияненко, Юрко Марченко, Назар Жданенко, Костя Коросташевич, Протас Сахненко, Степан Євхименко, Дашко Якубенко, Іван Савченко, Іван Третяк, Ісай Новиченко. Павел Ващенко…
Жителі Носівки з такими прізвищами можуть гордитися: їх предки були в козацькому війську. В походах і боях вони відстоювали свободу і незалежність українського народу, мають глибокі - коріння на носівській землі.
Зрозуміло, що цей реєстр був складений на початку визвольної війни. Цілком закономірно, що значна частина козаків сотні полягла в жорстоких боях із шляхтою у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького.
Ніжинському полку, у складі якого була Носівська сотня, доручалися й окремі воєнні операції. Так. наприклад, 1648 р., за завданням Хмельницького, полк здійснив так званий ‘похід під Кодак’. У результаті цієї операції після чотирьохмісячної облоги полк з боєм взяв Кодак — польську кам'яну фортецю на Дніпрі, побудовану за проектом французького інженера Боплана. Споруджена за останнім словом тогочасної техніки, вона не встояла перед нашими земляками, хоча і вважалася неприступною.
Ще однією яскравою сторінкою історії Носівки є участь у визвольній, війні носівчанина, одного із близьких сподвижників Богдана Хмельницького — чернігівського полковника, спочатку чернігівського старшого сотника, — тобто наказного полковника, пізніше наказного гетьмана Лівобережжя Степана Пободайла. Носівчани гордяться, що їх місто дало героя визвольної війни, який своєю хоробрістю і воєнним хистом прославив український народ. До цього часу про його діяльність було мало відомо і тим більше не було відомо, що він родом з носівської землі.
Народився Степан Пободайло на рубежі ХVI-ХVІІ ст.ст. в селянській родині містечка Носівки. Це був час, коли український народ розпочав боротьбу за свою незалежність. Косинський, Наливайко, Жмайло, Острянин, Гуня, Скидан і десятки інших ватажків намагались підняти народні козацькі повстання проти Речі Посполитої. Самі історичні мови сприяли вихованню в молоді XVII ст. почуття любові до рідної землі. Постійні війни з польською шляхтою та агресія з боку Кримського ханства примушували молоді хлопців учитись володіти зброєю. Ідеалом молоді був запорозький козак.
У 1630-х рр. у Носівку прибув новий шляхтич Адам Кисіль. Він походив з українського дворянського роду, мав вищу юридичну освіту. Польський король подарував йому Носівське староство за хоробрість у війні проти Московії. Староста забрав молодих сильних хлопців у загін драгу м. Степан також був зарахований до складу драгунів А. Кисіля. Цей військовий підрозділ супроводжував старосту в його поїздках по Речі Посполитій.
У 1637 р. трапилась подія, яка збудоражила Носівку. В цьому році в Носівському та Остерському староствах повстали козаки і селяни. Очолили повстання ватажки Носко і Мурко. Повстанський загін вигнав польську шляхту і рушив на південь, де взяв участь у повстанських війнах Павлюка й Острянина. Ровесники Пободайла піднялися на боротьбу за волю і православну віру. А він продовжував служити Адаму Кисілю. Адже носівський староста не був ворогом українського народу. Кисіль був православним українцем, певний час виконував обов'язки комісара реєстрового козацького війська, захищав православ'я в Сеймі. Він постійно говорив підлеглим, що потрібно відстоювати свої права виключно законними засобами. Але польська шляхта ніколи на закони не зважала. Про те, як у 1645 р. до Носівської фортеці вдерся польський полковник Душинський з жовнірами, ми розповідали вище. Поляки не довіряли Кисілю і вважали його зрадником. Тому Душинський поводився у володіннях Адама Кисіля дуже свавільно. І, можливо, саме тоді Степан Пободайло вирішив виступити проти ворогів свого народу.
Така нагода транилась через три роки. В 1648 р. почалась нова козацька війна, яка увійшла в історію під назвою Визвольної війни українського народу. Козаки вручили гетьманську булаву Богдану Хмельницьком. Новий гетьман розіслав козацькі загони по всій Україні. Прибув такий загін запорожців і на південь Чернігівщини міщани і селяни Носівки масово покозачились і влили військо Б. Хмельницького. В червні 1848 р. 15 тис: селян Лівобережної України об'єднались в козацькі загони; рушили визволяти міста. Один із польських шляхтич так описав дії козаків у Чернігові: ‘Захватив замок путем измены, перебили там казаки свыше 180 человек шляхты значительной. Некоторые шляхтичи имели при себе свыше 100 челядников. Урядников земских, ротмистров и борных солдат... перебили’.
У 1648 р. розійшлись шляхи А.Кисіля і С.Пободайла. Кісіль став на бік Польщі. Пободайло перейшов до повстанців і показав себе досвідченим, сміливим козаком. Козацький ватажок М. Небаба відразу звернув увагу на хороброго носівчанина і доручив йому командувати основною Чернігівською сотнею. В реєстрі війська Запорозького за 1649 р. М. Небаба був записаний полковником Чернігівського полку, а С. Пободайло — сотником Чернігівської сотні.
У цьому році Б.Хмельницький доручив козакам Чернігівського полку обороняти північні кордони України.
Певний час литовський князь Я. Радзівілл не наважувався
рушити на Україну. Але клітку 1649 р. він перейшов до активних воєнних дій і рушив на Київ. У червні Богдан Хмельницький призначив Пободайла наказним полковником Чернігівського полку і дав йому наказ іти на допомогу київському полковнику Кричевському. Протягом двох місяців (червень-липень), районі Чечерська, Річиці точилися запеклі бої. 21 липня 1649 р. відбулась вирішальна битва біля міста Лоєва. Дорогою ціною козакам вдалося зупинити наступ Радзівілла. Смертю хоробрих загинув полковник Кричевський. Литовське військо понесло настільки серйозні втрати, настільки було ослаблене битвою під Лоєвим, що Радзівілл відмовився від походу в Україну. Пободайло ж дав наказ козакам відступити. Наприкінці липня й Радзівілл відвів свое військо до Речиці. Кричевський та Пободайло унеможливили допомогу Яну II Казимиру з боку литовського князя, чим сприяли перемозі Б. Хмельницького у воєнній кампанії 1649 р.
У наступному році Чернігівський полк під командуванням Небаби і Пободайла брав участь у молдавському поході українських військ. Похід виявився успішним — козаки здобули декілька перемог. Молдавський господар Л у пул уклав союз із Україною.
1651 р. приніс Пободайлу багато прикрощів. Б. Хмельницький дав наказ чернігівцям нейтралізувати литовське військо і стримувати Радзівілла в Білорусії, куди були направлені невеликі загони козаків, в які вливались і місцеві жителі. Ці партизанські загони відволікали основні сили литовського князя. Вже наприкінці лютого до Чернігова підійшли майже всі сотні Чернігівського і Ніжинського полків. Ось як про це писав польський жовнір: ‘Чернігівці думають сильно боронитися, коли наше (польське) військо наступить, але тільки замкнувшись у місті: ‘ставити поля’ не хочуть. В місті поживою і порохом досить забезпечені, обережність велика, але в місті козаки не слідять: найбільше їх над Дніпром на перевозах і шляхах усяких’. Козаки сподівалися, що Радзівілл все ж таки не перейде кордон і буде дотримуватись нейтралітету. Однак литовські війська часто вдавалися до провокацій на покордонні. Так. гомельський гарнізон напав на містечко Яриловичі і вирізав усіх жителів. Це змусило Небабу і Пободайла покарати вбивць. 4 червня 1651 р. близько 8 тисяч козаків зробили вилазку проти литовського гарнізону в Гомелі. Пободайло особисто відправив козаків із Чернігова. Небаба пояснював цю акцію, як каральну експедицію за напад литовців на м. Яриловичі. Для того щоб заспокоїти Радзівілла, в його ставку 13 червня прибув С. Пободайло. Замісник Чернігівського полковника мав утримати литовського князя від походу на Україну. На жаль, переговори не дали бажаних результатів. Радзівілл наказав затримати козацьку місію на декілька тижнів у литовському таборі. А сам таємно рушив з військами на Сіверщину проти Небаби. Пободайло повернувся до Чернігова занадто пізно і не встиг попередити козаків про плани Радзівілла. Литовський князь несподівано напав на підрозділи Чернігівського та Ніжинського полків. 26 червня 1651 р. в запеклому бою біля с Ріпок козаки зазнали поразки. В цьому бою загинув і полковник М. Небаба. Ось-як ці події описав М. Грушевський: ‘Мірский без труда розгромив козацьку чоту, що стояла на переправі, і та, побігши, дала знати Небабі. що польський відділ не дуже великий перейшов Дніпро. Небаба, не підозрюючи, що Радзівілл сам буде там — бо ж іще не вернули посли від нього, і можна було думати, що він далі займає становище нейтральне: веде переговори, без ніякої обережності рушив з Чернігова і напав на полк Мірского. Непомічений ним Радзівілл тим часом переправлявся через Дніпро і, обійшовши його під час битви, вдарив збоку з своєю кіннотою. Небаба ‘неуважний полковник’, як його зве Самовидець, попав у таку сутичку, що з неї не вийшов. Оправдав своє прізвище: бився 6-ти руч, затятий в праву руку, боронився лівою і не піддавшись живим зарубаний був на місці.
Залишки козацьких загонів привів до Чурикова ніжинський полковник Сухиня. В цей час до Чернігова прибув звільнений з-під варти Пободайло. Відразу козаки Чернігова обрали його своїм полковником. С. Пободайло підтягнув до Чернігова свіжі сили і зміцнив оборону міста. Радзівілл після декількох невдалих спроб захопити Чернігів відвів свої війська до Любеча.
Тяжким був 1651 р. і для Богдана Хмельницького. Після зради татар і поразки під Берестечком він був змушений підписати принизливу Білоцерківську угоду. Н січні—лютому 1652 р. на Чернігівщину вступила 16-тисячне польсько-шляхетське військо. Б. Хмельницький щоб не загострювати відносин з урядом Речі Посполитої наказав полковнику Пободайлу не чинити опору. Лише на території трьох козацьких полків, що ліквідовувалися (Чернігівському, Ніжинському та Прилуцькому), 100 тисяч козаків мали стати підданими польських панів.
Б. Хмельницький призначив чернігівського полковника наказним гетьманом Сівершини. С.Пободайло. незважаючи на нове призначення, поставився вкрай негативно до умов Білоцерківського договору. В одному з листів він поперджував шляхтичів, щоб вони не чинили ніяких образ козакам: ‘паны наезжают на местности своих подданых. но особо предупреждаю, чтобы козакам моему то вариществу не было от вас ни малейших обид и притеснений’.
Адам Кисіль спробував відновити право власності на Носівське староство і послав туди урядовця Лугу. Козаки не побажали повертатись в підданство Польщі і піднялись на повстання. Слугу А. Кисіля було вбито в с. Кобижчі. За наказом Кисіля ніжинський полковник заарештував кількох повстанців. Жителі староства і козаки звернулися за допомогою до свого земляка наказного гетьмана Сіверщини. С Пободайло взяв заарештованих під свій захист. Він склав прохання на ім'я гетьмана і поїхав до Б. Хмельницького на Чигирин.
Такий перебіг подій не влаштовував Адама Кисіля. 1 кін написав листа Богдану Хмельницькому з вимогою покарати повстанців і чернігівського полковника. Кисіль сподівався, що Хмельницький заарештує Пободайла і пошле каральні загони на Лівобережжя. Гетьман прислав Кисілю обнадійливе повідомлення. Про це київський воєвода (Адам Кисіль) поспішив поінформувати М. Погоцького: ‘Переважили мої заходи, скриті махінації Пободайла. котрі я доніс п. гетьманові Запорозькому, сьогодні повернув мій посланець з Чигирина. Пободайла за шию взято. За Дніпро суворі універсали розіслано... 1 зараз визначено чотири що головніші полки, аби були готові рушити з гетьманом на погамуванне бунтів.... М. Потоцький висловлювався ще агресивніше: ‘На Задніпров'ю насмілилися вбити слугу п. воєводи київського, але і ті розрухи вже втихомирилися і злочинці того вбивства, за наказом Хмельницького, одні під меч інші на шибеницю призначені. А головного привидцю того задніпрянського бунту Пободайла, що під Любечем був і тепер вислав посольство... взято до в'язниці, і нема надії, аби звідти живий мав вийти’.
Подібні плітки розповсюджували в Чигирині для того, щоб заспокоїти Польшу. Звичайно, гетьман війська Запорозького не збирався страчувати чернігівського полковника. Пободайло відбув з Чигирина з розпорядженням не загострювати обстановку на Лівобережжі. Наказний гетьман Задніпров'я не поспішав ліквідувати козацькі полки... Він лише дав наказ козакам не чинити опору тим шляхтичам, які поверталися в колишні володіння. До Седнєва повернувся урядник шляхтича Паца, до Мени прибув представник Кисіля, до Сосниці слуга шляхтича Пісочииського та ін.
Пободайло не складав нового реєстру і посилав реєстровців з Лівобережної України до Киїського воєводства, як того вимагали умови Білоцерківського договору. Одночасно Пободайло займався і господарськими питаннями. Він дбав про духовність підлеглих. Усі власні заощадження чернігівський полковник віддав на відбудову Троїцько-Іллінського монастиря, зруйнованого ще монголо татарами. Він був однією з найпомітніших постатей Богданових полковників. Тому Б. Хмельницький призначив С.Пободайла наказним гетьманом усього Задніпров'я.
У 1653 р. Чернігівський полк ніс сторожову службу на півночі Лівобережної України. Пободайло забезпечував мирну працю селян і міщан.
Після підписання договору про союз України з Росією у війні проти Речі Посполитої Б.Хмельницький понови и. воєнні дії. У 1654 р. він дав наказ С. Пободайлу рушити на південь Білорусії. Загальне керівництво білоруським походом на цей раз здійснював наказний гетьман І.Золотаренко. Українська старшина, незважаючи на гнів російського керівництва, вводила у визволених містах і селах Білорусії козацькі звичаї та устрій.
Досить довго козаки здійснювали облогу Гомеля. Ось як про це писав Самовидець: ‘И там заставши жолніров литовских немалую купу, Гомель осадил, под которым немалий час стоял, не могучи оных узяты... видячи жолнірове, же юже трудно отседітися, здали Гомель Золотаренкові, котрий, осадивши своими людми, потягнув под Бихов, городы приворачуючи собі’.
Взявши Гомель, Чернігівський та Ніжинський полки відійшли до Старого Бихова С Пободайло повів козаків на штурм добре укріпленої фортеці. Це була остання битва легендарного полконника. За свідченням очевидців Б. Хмельницький тяжко переживав втрату свого вірного соратника. Як і заповідав Пободайло — Троїцько-іллінський монастир став останнім прихистком для січеного полями тіла чернігівського полковника.
Нащадки Степана Даниловича Пободайла теж були козацькою старшиною. Його син Василь став сотником і за родинною легендою, був дуже бідний, і тому вже його сини отримали прізвище Бідні Василенки. Вони одержали від чернігівського полковника Лизогуба певні наділи і проживали в Сосницькому повіті. Виборні козаки Микита і Федір Бідні володіти одним із хуторів поблизу містечка Смілого, в якому було ‘хозяйственных хат 5 ‘.
Визвольна війна закінчилася перемогою повстанців. І.ним наслідком було підписання угоди, яка визначала перехід України під зверхність московського царя на права широкої автономії. У січні 1654 р. присягу на вірність Російській державі склало і населення Носівщини. В Носівці її приймав російський стольник Михайло Дмитрів. Він приводив до присяги населення 16-ти сотенних міст Ніжинського полку.
За документом ‘Роспись перечневая из книг Нежинского полка’ по приведенню під государеву руку ‘полковников и сотник он и всяких начальных людей и Козаков и мещан’ значиться, що було приведено до присяги ‘в Г. Носовке: 1 ч. сотник, 1 ч. писарь, 1 ч. есаул, 12 ч. атаманов, 242 ч. казаков, І ч. земський староста, 520 мещан. Всего 778 ч.’ Такі ж записи збереглися і по ‘местечку Девицы Володькой’ (334 чол.), ‘городу Козары’ (165 чол.), городу Мрину’ (401 чол.)
Зберігся опис слідування посольства Бутурліна в Переяслав і повернення його в Москву. Шлях, яким поверталося посольство із Киева в Росію, пролягав і через Носівщину. Ось пункти слідування посольства: 20 січня — Київ, 21 — Бровари. Стара Басань. 22 — Бобровиця, Кобижча. 23 — Володькова Дівиця, Ніжин. Кожне місто зустрічало послів з великими почестями. Їх супроводжували ‘сотник с козаками и знаменем человек до ста’.
Чому російське посольство обминуло Носівку? Можливо, тому, що Носівка напередодні цих подій (в 1652 р.) дуже потерпіла від епідемії чуми (від ‘морового поветрия’), яка косила майже все населення міста. ‘В Носовце. Прилуках, прочь Нежина, — много вымерло людей, же пусты остали дворы’, — писалося в літописах.
Проте шляхетська Польша ще довго не могла змиритися із втратою України. 1660 р. польські війська знову вторглися на Україну. Вже в лютому нагрянули вони і в Носівку.
Ось як про це, зі слів полонених, записано к донесенні царю: ‘Пришли де татары войною... и сшедчися с ляхи., и с изменником Грицком Гуляницким, пришли под местечко Носовку, от Нежина пятнадцати верст, а татар, государь, сказывают с царевичи и мурзами двадцать тысяч. и ляхов... с Гуляницким двадцать корогв’.
У цьому нападі була пограбована і зруйнована територія Ніжинського і Чернігівського полків, після важких боїв у травні цього року Ніжинський полк за допомогою російських військ розбив ворожі частини і повернув міста Ніжинському полку ‘под государеву высокую руку по прежнему’. При цьому тільки одних полонених українців було відібрано у татар більше 20 тисяч чоловік.
Знесилена в боях Україна все ж не змогла подолати об'єднані сили шляхти і татар. За черговим перемир'ї територія Правобережжя (без Києва і знову відходить до Польщі. Польські війська в союзі з татарами раз у раз нападають на Лівобережжя. Носівчани в складі Ніжинського і Київського полків протистоять цим нападам Саме за це в свой звірячій люті вороги завжди металися нескореним носівчанам. Саме за це Носівка неодноразово зазнала від татар дикого пограбування і спустошення. Із розповідей російського стрільця ми
дізнаємося, що 1662 р. ‘июня н 20 день в последнем часу и приходили под местечко Носовку воинские люди татаровья и ляхи и изменники черкасы под тем местечком... многих черкас (місцевих козаків) и их жен и детей посекли... и конские и животные стада многие отогнали’.
Всі наступні роки — 1663, 1664, 1665 — у багатьох російських документах Носівка значиться в числі зруйнованих міст, а село Володькова Дівиця зовсім разоренным’ і за переписом 1666 р. у переписних книгах читаємо: ‘А что в наказе великого государя написан город Девица Володкова и те мешаны города Девицы Володковой от разорения живут почти все в городе Нежине на посаде, а где прежде сего был город Девица Володкова, и ныне то место от разорения пусто, жильцов никого нету’.
Подібного розорення від татарського нападу зазнала Носівка також у 1679 р., і на цей раз, як пише літописець, місто було знишене, а жителі захоплені і вигнані в полон'. Розглядаючи носівські події другої половини XVII ст., не можна не зупинитись ще на одному яскравому документі, що характеризує наше місто в той період. Це Переписні книги 1666 р.
Після приєднання України до Росі царський уряд почав запроваджувати подвірне оподаткування населення. В XVII ст. декілька разів проводилися подвірні переписи, як всієї Росії, так і окремих територій та окремих категорій населення. На Лівобережній Україні один із таких переписів проведено в 1666 р. Його матеріали містять важливі відомості про кількість жителів у населених пунктах, їх майнове становище, кількість стягуваних Росією податків. Переписні книги 1666 р. збереглися. Вони й 1933 р. були видані окремою книгою. Ось відомості, що характеризують Носівку. Спочатку про носівську верхівку:
‘ А на окладе были войт Іван Симонов, бурмист Іван Шарбура, мещане Микита Воловник, Іван Микифоров; войт пашет пашню шестью волами да лошадю, бурмистр пашет двемя волами да лошадю; Микита пашет шестью волам да двемя лошедями; Іван Микифоров пашет шестю волами да двемя лошедями’.
А далі іде перелік усіх рядових міщан мит, і зазначенням їх тягла. Вони для оподаткування поділені на З групи: міщани першої статті, міщани середньої статті, міщани третьої статті. Візьмемо міщан першої статті. їх у Носівці 84 двори. Із тягла вони мали від чотирьох волів і двох коней — до двох волів, або одного вола і одного коня. Платили міщани першої статті (89 чоловік) ‘по рублю с дыму’. Крім землеробів, до першої статті зараховано і мельників: ‘Малафей Дмитреев пашет тремя волы да лошедю, да у него же мельница на реке Остре, а в вей два камени, да ступник, от города Носовки в пяти верстах. Максим Едутенко мельник пашет тремя золами да лошодю, да в него ж Максима на той же реке Остре и на той же заплотине мельница, а в ней два камени да ступник.
Іван Вербовский мельник пашет волом да лошодю, да у него ж в Козарах на реке Остре мельница, а в ней один камень.
Данило Киселевский пашет четырмя волами да лошодю да у него ж на реке Остре мельница, а в ней один камень, от города в десяти верстах’.
Середньої статті міщани мали одного вола та коня, або двох волів. ‘А подымового окладу денежного с них мещан средней статти со 117 человек- по полтине з дыму’. Крім землеробів, до середньо статті записано 5 ковалів та 7 кравців.
До третьої статті віднесено міщан, які мали або одного коня, чи одного вола, або зовсім тягла не мали. ‘А подимового окладу с них мещан третей статти со 50 человек по полу полтине з дыму’.
В кінці носівського запису підбито підсумок: ‘Всего города Носовки с мещан подымовного денежного окладу с 256 человек 160 рублев, да которые мещане ж пашню пашут волам и лошедми и у них в пашне 421 вол да 114 лошадей и тех волов да лошадей денежного окладу 81 рубль 4 алтына с деньгою, да с ил же волов и лошадей по окладу ж хлеба 324 осмачки с полуосмачкою на год ржи и овса пополам. А всего города Носовки с мещан денежного окладу подымовного и с волов и лошадей 241 рубль, 4 алтына с деньгою.
А коим они мещане обложены денежными я хлебными окладам’ те денежные и хлебные оброки платить им в Нежине срок на Покров Пресвятые Богородицы 175 году.
А про рыбные ловли и про бобровые гоны и про звериные стойла и про бортные угодья и про пасеки и про деревозы в росписи своей написали, что у них в Носовке и в уезде нет; а ярмарки де у них бывают в год на два срока на Петров день и Павла верховных апостол да на Рождество Пречистые Богородицы’.
Із записів Переписних книг ми бачимо велику майнову нерівність міщан — від господарів з чотирма волами і чотирма - кіньми до бобилів. які нічого не мали, навіть прізвища, (в записах: ‘Гриць’, ‘Грицько’. ‘Луцка’ і т.д.). Цікаві для нас і прізвища носівських мішан. Ці прізвища і тепер зустрічаються на кожному кроці. Ось вони: Фаль, Приступка, Смик, Третяк, Падалко, Дуброва, Лободенко (від Лобода), Коломієць, Бровко, Бакланенко, Самокиша, Вовченко, Кратенко, Бутченко, Малинка, Зуб, Тищенко, Сорованко, Нагорний, Радченко, Бондар, Ємець, Петренко, Кліща. Кононенко. Дурицький. Туник, Смичрнко, Ігнатенко, Мирханко, Дегтяренко, Симоненко, Хиленко, Йовенко і цілий ряд інших.
На перший погляд може здаватися, що в Носівці в цей час переписом зафіксовано мало населення. Можливо це й так. Але, треба взяти до уваги те, що в 1662 р. татари розгромили; Носівку: перебили жителів і багато з них забрали в неволю. Ось як про це доносили царю російські стрільці Калінін та Онисимов: ‘июня де, государь, в 26 день в последнем часу приходили под местечко Носовку воинские люди татаровье и ляхи и изменники черкасы и под тем, государь местечком в уезде воинские люди многих черкас и жен их и детей посекли и носовского попа с попадьею самачетверти с детьми в полон взяли и конские и животные стада многие отогнали’.
Але, як бачимо з перепису, всього за 4 роки після зруйнування Носівка порівняно швидко залікувала рани. Та й життя носівчан було заможнішим, ніж в інших містах. Наприклад, міщан першої статті в Носівці згідно з переписом числилося 89, тоді як у Переяславі їх було лише 66, а в Борисполі 64.
Про розорення Носівки свідчать і відомості, подані С.Соловйовим: ‘Дела малороссийские в Моск. глав. архиве мин. иностр. дел. 1665 г., №68. Список городов: ...Нежинский полк: Нежин; разоренные: Кабыжча, Носовка, Олишевка. Мрын, Девица Салтыкова, Иван-Городище.
Дуже скоро українці пересвідчилися, що залежність від Росії анітрохи не краща залежності від Польщі. Росія, не будучи в змозі захистити населення України від спустошуючих нападів татар і поляків, лише регулярно стягала податки, безперервно збільшуючи їх. Тому життя на Україні поступово занепадало. Коли в XVII ст. при кожній із 5-ти церков Носівки були початкові школи, то тепер вони ліквідовувалися. Гарнізони російських військ, що розміщувалися в усіх містах України, як перед цим польські жовніри, свавільно оббирали українське населення. На вимогу царя гетьман Мазепа щорічно посилав українські полки битися зі шведами в далеку Лівонію (Литву). Ці полки використовувалися генералами російських військ, як гарматне м'ясо. Кожен рік, з повернення їх на Україну, вони недонарахувалися більше половини свого складу. На чолі українських військ тепер ставилися російські командири. Згадаймо будівельні роботи українців під час спорудження Петербурга тисячами гинули від холоду і голоду.
У цей час поляки починають підготовку до наступу на Україну, і коли Мазепа попросив у царя виділити для захисту України російські війська, що цар був зобов'язані робити згідно з Переяславською угодою, Петро І відмовив послати бодай одну військову частину. Тоді виникло у Мазепи рішення шукати захисту у шведів.
І ось війська Петра І на чолі з Меншикови хазяйнуючи на Україні, як у себе вдома, намагаються зайняти гетьманську столицю Батурин. Гарнізон батуринської фортеці відмовився здати її Меншикову, і той, бачачи. що нічого з Батурином не вдіє, почав відходити від нього. Але знайшовся зрадник, який догнав війська Меншикова, що виходили вже. і пообіцяв Меншикову вночі впустити російські війська до фортеці через таємний вхід. Цим зрадником був носівчанин Іван Ніс — син носівського отамана Яреми Носа. До нього він служив у Прилуцькому полк |
